Мабуть, немає іншої такої професії, як професії вчителя, про яку влада так багато і високопарно говорила б, а на ділі – принижувала її мізерною платнею і постійним намаганням підпорядкувати рішенням зверху. Особливо красиві слова і обіцянки зазвичай звучать напередодні Дня вчителя. І от цьогоріч у ЗМІ прозвучала переможна заява профільного міністра Табачника про те, що зарплата учителя наступного року зростатиме тричі.

 

У цьому році до шкіл піде 4,5 мільйони дітей, з яких понад 416 тисяч першокласників. Міністерство заявляє про стовідсоткову готовність до нового навчального року. Водночас, напередодні Дня знань підручниками школи забезпечені на 60-80%, а минулорічні заяви про електронні версії підручників так і не знайшли відображення в реальних проектах. Задеклароване стрімке підвищення зарплат для вчителів становитиме всього 200 гривень до кінця року. Але незважаючи на все це, батьки дофарбують стіни в школах, 1 вересня буде свято, і вчителі, найменше заморочені усілякими дифірамбами, розпочнуть навчальний рік.

 

Рік, що минає, ознаменувався зведенням навколо Міністерства освіти і науки (а тепер ще й молоді та спорту) високої огорожі, аби надійно відмежуватися від збурених діями влади протестувальників. Схоже, подібна огорожа існує й у головах можновладців і надійно відмежовує їх від інтересів учителів, учнів, викладачів і студентів. Про це свідчать, так звані, «реформи» уряду в сфері освіти.

 

Нам, громадянам України, потрібна якісна освіта. Вона має зробити наші молоді покоління конкурентними на ринку праці, готовими до тих викликів, які ставить сьогоднішній динамічний час, здатними розбудовувати власну незалежну правову державу. Та чи потрібне це нинішній владі?

 

Українські абітурієнти, стоячи у спеку у багатогодинних чергах до приймальних комісій вишів, стали заручниками нездатності Міністерства освіти і науки до прийняття якісно нових управлінських рішень.