Арсеній Петрович
Яценюк
Лідер «Фронту Змін»
21.01.2011 I 13:13 Друк e-mail

Ми – єдиний народ

День національної єдності – Свято особливого виміру для всіх народів. Адже вирішально і головно націю творить не що інше, як непохитне рішення людської спільноти бути разом, незбориме прагнення до Єдності. День національної єдності відзначають німці й чилійці, італійці й непальці, грузини й еквадорці. Відносно нещодавно його почали святкувати угорці й росіяни, хочуть запровадити й Сполучені Штати.

Ми маємо цей день, День Злуки, у своєму національному календарі вже понад 90 років. Відтоді, коли 22 січня 1919 року на київській Софійській площі було проголошено: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили й за які умирали кращі сини України».

Злука і події, які сталися після неї, дали українцям безліч уроків. Те, що державність нерідко важче захистити й зберегти, ніж здобути, – чи не найголовніший з них. І що захистити українську державність – а значить, і вибір багатьох генерацій українців – неможливо поза національною єдністю.

У наші дні, коли особи, які законом зобов’язані цю єдність захищати, навпаки, поглиблюють поділи і нацьковують українців один на одного, - ці уроки не просто актуальні. Вони – життєво важливі.

Ніколи ще державна влада в Україні так безтямно не розгойдувала наш спільний човен. Ніколи з такою безоглядністю не наносила удари по найчутливішим місцям суспільного організму. По історії. По мові. По національних і релігійних почуттях. По нашому майбутньому, нарешті. І ніколи ще так виразно не формулювалася в нашому суспільстві абсолютно божевільна ідея «українського розлучення». Про бажаність і навіть необхідність роз’єднання країни говорять не лише відверті мерзотники, а й особи, яких я колись вважав людьми цілком притомними. Це – зрада української справи, цілих поколінь найкращих наших умів, які ніколи не сумнівались, що незалежна й квітуча Україна має бути Україною Соборною.

Від того, що подібні безглуздості спричинені політикою розділення, яку здійснює чинна влада, вони не стають менш безглуздими й злочинними стосовно України. І найстрашніше, що можна скоїти, - це піддатися на провокації. Повірити, що посадовці, які знущаються над нашим єством, є реальними виразниками прагнень людей, які живуть і працюють в котрійсь із частин України.

Ми не маємо права дозволити нас пересварити. Розсварене суспільство може з легкістю проковтнути і втрату суверенітету над територією України, і антилюдські кодекси: податковий, житловий, трудовий, пенсійний і хтозна які вони ще нам готують, - і деформації колективної пам’яті. Україна ніколи не перетвориться на резервацію, а українці – на маніпульованих мешканців резервацій, які б’ються за зайву миску юшки на втіху колоніальній адміністрації. І ми зобов’язані жорстко зупинити запущений владою механізм самоампутації. «Нарізно» дорівнюватиме катастрофі. Це пояснить будь-який неупереджений економіст і соціолог. Це, зрештою, вже багато років тому пояснили українцям наші власні батьки-засновники.

Цьогоріч виповнюється вже 105 років від написання Михайлом Грушевським статті «Галичина і Україна». Статті у нас чомусь не знаменитій, але такій, що мала б, як на мене, посісти ключове місце у теорії українського державотворення. Обґрунтовуючи засади загальноукраїнської єдності Грушевський формулює одну надзвичайно важливу думку. Він говорить про те, що сторіччя перебування під різними політичними і культурними впливами не дозволяють сподіватися на те, що українські землі зближатимуться без спеціальних зусиль, спрямованих на їхнє зближення. Тобто понад століття тому Грушевський, говорячи сучасною мовою, попереджає нас про необхідність стратегії «зшивання» України. Стратегії, до якої жодна українська влада не намагалась навіть приступити. Для одних привабливіше було повторювати замовляння про те, що «між нами немає відмінностей»; для інших – безоглядно роздмухувати ці відмінності.

Тому ми зобов’язані запустити самозахисний механізм: негайно запровадити програми заохочення внутрішньоукраїнської мобільності; наукових і культурних обмінів, освітніх і мистецьких проектів, спрямованих на єдність країни. Перші кроки ми з однодумцями зробимо вже найближчим часом і, переконаний, до нас приєднається чимало сил. Переконаний, що колись до цієї справи приєднається – не може не приєднатися – Українська держава.

Водночас необхідно беззастережно припинити будь-які спроби розпалення протиріч між регіонами країни. Чиновники, які вправляються у публічних фейлетонах стосовно меншовартості «чужих» земель, мають бути негайно звільненими без права коли-небудь посідати державні посади.

Те, що реально можуть і повинні зробити українці – це проголосити світові й, головне, собі: «Ми – єдиний народ». Незалежно від етнічного походження, регіону проживання, релігійних переконань, культурних і політичних переваг. І зробити все залежне від кожного з нас, щоби ні в кого й ніколи в цьому не виникло жодного сумніву.

Bookmark Facebook JJ vkontakte twitter